Personal Stories

Ho trentaquattro anni e sono stata impegnata nel ministero a tempo pieno per tredici anni. Per sette anni, io e mio marito siamo stati pastori di una chiesa locale urbana a Chicago. Abbiamo condotto studi biblici, seminari, insegnamenti, formazioni e uscite. Abbiamo visto persone salvate, battezzate in acqua, riempite di Spirito Santo e seguite in corsi di discepolato. Tuttavia, abbiamo visto ben pochi frutti duraturi.

Mi sono sempre chiesta come fosse la libertà, così ho provato a cercarla in molti posti, ma non sono mai riuscita a trovarla.

Le mie figlie sono state cresciute in una casa cristiana e sono state salvate in giovane età. Un paio di anni fa mia figlia ventenne se ne andò di casa, smise di comunicare con la nostra famiglia e si avventurò in droghe, sette e altri comportamenti inappropriati. Soffriva anche di ansia e attacchi di panico. Era devastante vederla così perché, se la conoscevi, era la figlia più dolce e più bella che si potesse chiedere.

Crescendo, volevo solo essere una brava persona che faceva le cose giuste ed evitava di fare cose cattive. Mi sono sposata e ho avuto due figli. Ma io e mio marito litigavamo spesso, portandomi a pensare più volte al divorzio. Il futuro mi appariva cupo e lottavo con la paura e l'ansia, non sapendo come avrei potuto pagare i debiti della casa o come avrei potuto permettere ai miei figli di andare all'università. Di conseguenza, avevo un pessimo carattere, stress e pensieri depressivi.

Circa 18 mesi fa persi il mio ragazzo in un incidente. Quando seppi che era morto, ebbi un esaurimento nervoso. Mi sembrava di non riuscire a respirare e a muovere nulla del mio corpo. Quando arrivai a casa, andai subito a letto per leggere la mia Bibbia, ma mentre leggevo la lanciai dall'altra parte della stanza urlando: "Come può Dio far morire il mio ragazzo?" Da quel momento smisi di credere in Dio, anche se sono cresciuta in una casa cristiana e sapevo tutto dei miracoli di Dio.

Sono cresciuta in una famiglia in cui fin da piccoli ci era stato detto che quando avremmo peccato, avremmo subito un castigo. La nostra famiglia non era in pace e i miei genitori litigavano quasi ogni settimana. I litigi spesso degeneravano e comportavano minacce di violenza da entrambe le parti. Da bambina rimasi traumatizzata.

Nel corso degli anni ho combattuto la depressione a fasi alterne, ma il 2020 è stato il periodo più buio che abbia mai vissuto. Mi sentivo come se stessi annegando in una terribile tempesta, mentre un'onda dopo l'altra mi sballottava. Oltre agli effetti della pandemia COVID-19 e all’essere separata dalle persone che amo, ero colpita da una situazione negativa dopo l'altra. Alla fine ho sentito il mio cuore andare completamente in frantumi.

Nel momento più basso della mia vita - stavo lottando per entrare all'università, ero depresso e mi tormentavo - gridai a Dio.

Мені тридцять чотири роки, і тринадцять років я була залучена до служіння повного часу. Протягом семи років ми з чоловіком були пасторами міської церкви в Чикаго. Ми проводили вивчення Біблії, семінари, навчальні програми, тренінги та євангелізації. Ми бачили, як люди приходять до Господа, приймають водне хрещення, сповнюються Святим Духом і проходять учнівські курси. Але попри все це ми бачили дуже мало довготривалих плодів.

Я завжди замислювалась над тим, як виглядає справжня свобода, і намагалась шукати її в різних місцях, але так і не могла знайти.

Мої діти виросли в християнській сім’ї та прийняли спасіння ще в юному віці. Кілька років тому моя двадцятирічна донька пішла з дому, перестала спілкуватись з сім’єю та занурилась у наркотики, культи й інші неприйнятні речі. Вона також страждала від тривожності та панічних атак. Було нестерпно бачити її в такому стані, адже якби ви її знали, то зрозуміли б, що це була найдобріша й найпрекрасніша донька, про яку тільки можна мріяти.

З дитинства я просто хотіла бути хорошою людиною, яка робить правильні речі й уникає поганих. Я вийшла заміж, і в нас народилось двоє синів. Але між мною та чоловіком часто виникали сварки, через які я не раз замислювалась про розлучення. Майбутнє здавалось похмурим, я жила в страху й тривозі, не знаючи, як зможу виплатити борги за будинок і дати дітям можливість навчатись в університеті. В результаті я стала дратівливою, постійно відчувала стрес і дедалі більше занурювалась в похмурі, депресивні думки.